— Пані Олено, ви авторка десяти прозових книг, працюєте в різних жанрах, пишете для дорослих і підлітків. Як розпочався ваш письменницький шлях і коли ви зрозуміли, що історії, які народжуються у вашій уяві, хочеться перетворювати на книги?

— Писати я почала ще зі школи: вірші, невеликі казки. Десь років у 15 – 16 замахнулася на великий історичний роман про Францію. Зачитувалася тоді творами Дюма й Дрюона. Звичайно, що сил і майстерності довести до завершення таке масштабне полотно тоді не вистачило. Роман так і залишився якимись розрізненими епізодами, записаними в шкільних зошитах в клітинку. Хоча саму ідею історичного твору про Францію я таки реалізувала вже в дорослому віці – у вигляді дитячої історико-пригодницької повісті «Скринька королеви Анни».

Але всерйоз я ніколи не думала, що можу бути письменницею. Письменники здавалися якимись недосяжними людьми і асоціювалися з класиками з підручника літератури. Вперше я замислилася про письменництво, коли мою повість в жанрі слов’янського фентезі «Вся сила стихій земних» надрукували у літературному журналі «Український фантстичний оглядач» поруч із творами вже відомих авторів. Тоді я впевнилася, що те, що я пишу може бути цікаве не лише друзям і родичам.

— Ваш творчий доробок охоплює фентезі, історико-пригодницьку літературу, молодіжні детективи та затишне фентезі. Що визначає вибір жанру для нової історії? Ви спочатку знаходите ідею чи відчуваєте, у якому жанрі вона має бути втілена?

— Буває по-різному. Часто історія сама визначає жанр. Наприклад, в уяві народжується якийсь фантастичний світ і я вже знаю, що в ньому створю не одну історію. А буває, що в реалістичний жанр, наприклад, детектив додаю містику, якщо вона туди гармонійно вписується.

— Ви маєте історичну освіту. Як знання минулого впливають на вашу творчість? Чи допомагають вони створювати переконливі фантастичні світи та вплітати в них історичні факти, міфи й легенди?

Я жартую, що історики колишніми не бувають. Бо навіть, коли створюю фантастичний світ, я маю його локалізувати в якийсь історичній епосі. Наприклад, у 19 столітті або Середньовіччі. Тобто світ фантастичний, але світогляд людей, побутові деталі тощо відповідають вибраній епосі. Це допомагає мені створювати реалістичні світи навіть у фентезі.

— Ваша збірка «Симаргл на підвіконні» знайомить читачів із міським фентезі, створеним за мотивами чернігівських легенд. Як виникла ідея поєднати знайомий міський простір із фантастикою? Чи змінилося ваше власне сприйняття Чернігова під час роботи над цією книгою?

— Як читачка я люблю жанр міського фентезі. А як авторку мене дуже засмучувало, що мій рідний Чернігів мало представлений в художній літературі, на відміну від того ж Києва чи Львова. Це здавалося неправильним, адже в нас така багата історія, безліч цікавих легенд і атмосферних куточків. Саме так народилася ідея збірки «Симаргл на підвіконні». Симаргл, язичницьке божество, якого ще називають «чернігівський звір», бо зображення цієї істоти є на капітелях одного з найдавніших чернігівських храмів – Борисоглібського собору.

Я взагалі вважаю, що Симаргл має стати брендом Чернігова, як краківський дракон. У книзі я трохи осучаснила цей образ – у мене це симпатичний крилатий спанієль. Я не можу сказати, чи змінилося моє сприйняття Чернігова після написання, а от у читачів змінилося точно. Один читач мені писав, що настільки повірив у ці історії, що тепер гуляючи місцями, згаданими в книзі, буде мимоволі шукати фантастичних істот. А, може, вони й справді існують?

— Окреме місце у вашій творчості посідає затишне фентезі, зокрема книги «Маги теж кохають» та «Удвох на два світи». Чому вам цікава саме ця літературна форма? Які відчуття й емоції ви прагнете залишити читачам після завершення таких історій?

— «Маги теж кохають» – моя перша книга в цьому жанрі і вона народилася, як своєрідний засіб арт-терапії для мене самої. Після лютого – березня 2022 у Чернігові, я думала, що вже ніколи не зможу писати. Писати про війну, про все пережите в ті місяці я просто не мала моральних сил, а фентезі, гадала, в таких умовах вже нікому не потрібне. Треба щось надихаюче, патріотичне. Але восени – взимку 2022 я поїхала на письменницьку резиденцію у Краків.

Ці три місяці допомогли трохи подолати стрес і повернутися до писання. І я вирішила, що створю історію, яка буде надзвичайно затишною, солодко-романтичною, із казковою атмосферою передріздвяного Кракова. На той момент я не думала, чи хтось захоче це опублікувати, я писала насамперед для себе. Але коли книга вийшла, і з’явилися перші відгуки, я зрозуміла, що люди шукали саме це – затишок, спокій, казку бодай у вигаданому світі. Темні часи потребують світлих історій.

— Ваша книга «Скринька королеви Анни» знайомить підлітків з історичними пригодами. Як зацікавити молодого читача минулим, не перетворюючи художню історію на урок історії? Що важливіше — історична достовірність, динамічний сюжет чи можливість по-новому поглянути на минуле?

— Як історик я намагаюся дотримуватися історичної достовірності у своїх творах. Але разом із тим важливо не перевантажити книгу зайвими історичними подіями чи персонажами, щоб вона не перетворилася на підручник. Тому для мене найголовніше в історико-пригодницьких книгах – живі герої, цікавий динамічний сюжет, який привабить дитину, та атмосфера епохи, яка передається за допомогою побутових деталей. Саме занурення в епоху значно корисніше, ніж пам’ятати в якому році і який король здійснив якісь реформи чи походи.

— У 2021 році ви отримали спеціальну відзнаку «Читацька мрія підлітків» у межах «Гранд-Коронації». Що для вас означає визнання саме юної аудиторії? Чи траплялися відгуки підлітків, які допомогли вам по-новому подивитися на власні твори?

— Я пам’ятаю, як знайома бібліотекар переказала відгук юного читача на мою книгу: «Ну, тут хоч герої – нормальні діти» ( Для мене це власне головний принцип створення цікавої дитячої книги. В героях читач має впізнавати себе, своїх однолітків. Саме тому я намагаюся зробити мову максимально живою і наближеною до мови сучасних підлітків (маю доньку 14 років, тож тримаю руку на пульсі).

Уникаю моралізаторства, нав’язування «правильних» вчинків і т.п. І бачу, що саме це приваблює читачів. Також, коли дозволяла безпекова ситуація в Чернігові, я дуже багато проводила читацьких зустрічей в школах. Вони надзвичайно корисні, дають безліч цікавих ідей. Наприклад, одного разу семикласники запропонували написати горор про їхній клас і навіть обіцяли долучитися до зйомок фільму за моєю книгою.

— Раніше ви працювали в Центральній міській бібліотеці імені М. Коцюбинського, де організовували літературні проєкти для молоді, а зараз працюєте менеджеркою у видавництві «Академія». Як цей професійний досвід вплинув на ваше розуміння книжкового світу та власного письменницького шляху?

— Я дуже радію, що моя професійна кар’єра наразі складається саме так. Бо для автора важливо бачити процес зсередини і з різних ракурсів. Знаючи, як побудована робота видавництва, починаєш розуміти, який складний шлях проходить від надсилання рукопису на редакційну пошту і власне до появи книги. Розумієш, що навіть якщо рукопис відхилили, він не обов’язково поганий. Що мета видавця – максимально покращити фінальний продукт, тобто книгу. І не варто сприймати в штики будь-яку пропозицію щось змінити чи доопрацювати в тексті. Адже знаю, що деякі автори реагують на це дуже агресивно, начебто їм «наступають на горло» і притісняють.

Робота в бібліотеці теж дала чимало. По-перше, щодо розуміння організації і проведення презентацій книг. Це дуже важливо для автора – уміти себе представити. Також цікаво спостерігати за читацькими смаками, які саме автори є популярними і чому.

— Ви неодноразово ставали переможницею літературних конкурсів «Коронація слова», «Молода коронація» та «Гранд-Коронація». Що це змінило у вашому письменницькому житті? Чи вплинули вони на ваше ставлення до власних текстів і подальші творчі рішення?

— Це однозначно додало впевненості. Перемога в конкурсах не гарантує, що книгу автоматично надрукують, але, по-перше, прикрашає портфоліо ( і по-друге, дозволяє сказати самій собі – я змогла, я це зробила, мою роботу відзначило професійне журі.

— Ви любите подорожувати й відкривати нові міста, але водночас говорите про особливу ауру Чернігова, яку не проміняли б на жодне інше місто. Що саме робить його для вас таким особливим? Які місця, історії або відчуття рідного міста найчастіше знаходять відображення у ваших книгах?

— Я дуже люблю старовинні вулички Чернігова. Там гарно блукати в будь-яку пору року, можна побачити старовинні будинки, багато з дуже гарним дерев’яним різьбленням на віконних лиштвах, під дахом, над дверима. Таке оздоблення – це родзинка нашого регіону. На жаль, не вся ця краса в належному стані, але ентузіасти роблять багато, щоб її відновити й зберігати.

Ще однією родзинкою для мене є палац чернігівського поміщика Григорія Глєбова, там зараз знаходиться науково-дослідний інститут. Це шикарна будівля, схожа на готичний палац. До речі, він описаний в одному із оповідань збірки «Симаргл на підвіконні» – «Замок на околиці міста». Люблю Вал, Болдині гори – там просто відчувається подих історії.

— Фрагмент вашої книги «Маги теж кохають» у перекладі шведською мовою увійшов до каталогу українських авторів, представленого на фестивалі Ukraine Vision 2025 у Стокгольмі. Що для вас означає цей досвід? Як, на вашу думку, фантастична література може знайомити іноземних читачів з Україною, її культурою та світоглядом?

— Для мене це був цікавий досвід, адже до каталогу увійшло 11 українських авторів, і я рада, що потрапила до цієї компанії ( На мою думку, просування жанрової української літератури закордоном і, зокрема, української фантастики – має бути системна спільна робота державних інституцій, видавців, авторів. Це довгий і непростий шлях, який ми тільки розпочали. Росіяни десятиліттями нав’язували Заходу свою культуру і зараз продовжують це робити.

Тому нам варто бути активнішими і, мабуть, якщо можна так сказати, агресивнішими, в просуванні своїх авторів. Зацікавленість, безумовно, є. Минулого року ми з колежанкою, українською перекладачкою і авторкою, Іларією Шевченко, виступали на фестивалі фантастики «Прикон» у Познані, розповідали про нашу творчість і українську фантастику загалом. Зібралася майже повна зала – і це були переважно молоді поляки. Так що потенціал для просування нашої жанрової літератури є.

— На завершення нашої розмови хочеться запитати: про що ви сьогодні мрієте — як письменниця і як людина? Яка мрія найбільше надихає вас рухатися далі?

— Як людина, звичайно, мрію, про нашу перемогу в цій війні, як і всі українці. А як письменниця – про нові книги, нових вдумливих і активних читачів. Звичайно, хотілося б побачити свої книги на міжнародному ринку, перекладені багатьма мовами, популярні у іноземних читачів. Я вірю, що ця мрія цілком досяжна, а успіх тих наших авторів, яким це вже вдалося, надихає мене рухатися далі.