«Моїй донечці. Записки тата з війни» – книга про війну, написана мовою ніжності батьком, який навіть серед небезпеки й невизначеності зберігає найніжніше почуття у світі — любов до своєї дитини.

Є слова, які ми відкладаємо на потім. Розмови, до яких подумки повертаємося, і зізнання, для яких так і не знайшли слушної миті. Але що, коли цього «потім» може не бути? Коли між тобою та найдорожчими людьми — війна, відстань і невідомість? Коли кожен день стає боротьбою не лише за життя, а й за можливість колись повернутися додому?

Саме такими болісними запитаннями починається книга Гліба Бітюкова «Моїй донечці. Записки тата з війни», що вийшла друком у «Видавництві Старого Лева».

Гліб Бітюков — військовий медик, лікар і батько. Незадовго до початку повномасштабного вторгнення він відкрив центр для дітей з особливими освітніми потребами. Досвід роботи з дітьми та їхніми батьками допоміг йому по-іншому поглянути на батьківство й виховання доньки.

В основу книги лягли нариси, написані протягом трьох років служби у Збройних силах України. У них автор звертається до своєї маленької доньки, розповідаючи про те, що бачить, переживає та відчуває на війні. Водночас ці записи стають для нього можливістю поділитися власним досвідом з іншими батьками, сподіваючись, що він стане комусь корисним.

У текстах багато щирості й відвертості. Автор не намагається прикрасити реальність чи приховати її жорстокість. Війна постає такою, якою її бачить військовий медик: із пораненнями, болем, втратами, страхом і постійним усвідомленням крихкості людського життя. За кожною подією — людські долі, які змінюються назавжди, і рідні, що чекають удома, сподіваючись на повернення найдорожчих.

Розповідаючи про власні почуття, автор не намагається щомиті здаватися незламним і сильним. Він дозволяє собі бути вразливим, говорити про те, що болить, і зізнаватися в тому, про що не завжди легко сказати вголос. У цій щирості для мене — особлива цінність книги. Вона нагадує, що справжня сила не виключає вразливості, а людяність не зникає навіть перед обличчям війни.

Окрім щемких описів фронтових буднів, одна з найпронизливіших ліній книги — розмова батька з донькою. Короткі зустрічі, смуток, спогади про спільні миті, роздуми про минуле й майбутнє стають для нього способом зберігати зв'язок зі своєю дитиною навіть, коли вони далеко одне від одного.

Мабуть, саме в цих зверненнях до доньки розкривається одна з найважливіших думок книги: батьківство не зникає через розлуку, а любов не стає меншою через відстань. Навіть коли чоловік не може обійняти свою дитину, він продовжує бути її татом — у словах, вчинках, турботі та надії знову бути з нею поруч.

Книга також допомагає побачити війну не лише крізь цифри, новини та повідомлення з фронту, а й крізь людські долі. Вона повертає нас до людського виміру того, що відбувається, до запитань, на які часом немає відповідей, і до розуміння того, наскільки різним може бути досвід війни. Наскільки непросто іноді почути
й зрозуміти одне одного людям, які живуть по різні боки цієї реальності.

Після прочитання залишається не лише біль від усвідомлення того, що переживають українські військові та їхні родини. Залишаються й роздуми про те, як багато важать звичайні речі, які в мирному житті ми часто сприймаємо як належне: бути вдома, чути рідні голоси, бачити усмішку дитини, обіймати тих, кого любиш. Те, що здається буденним, насправді — найбільше щастя, заради якого варто боротися.

Мені дуже хочеться, щоб усі слова, написані батьками своїм дітям на війні, колись стали для них не прощанням і не спробою залишити пам'ять про себе, а частиною спільного досвіду, про який вони зможуть перечитати разом — удома, у затишку й безпеці. Бо за кожним таким виданням стоїть просте й водночас найбажаніше прагнення — жити, любити, бути поруч і мати спільне майбутнє.

Є любов, яка долає будь-які перешкоди. Книга «Моїй донечці. Записки тата з війни» — саме про неї. Про бажання бути почутим, про можливість залишатися поряд хоча б через слова і про надію на день, коли всі ці записи стануть не свідченням розлуки, а історією любові, яка допомогла її пережити.

Уривки з книги, у яких любов і біль переплітаються так міцно, що хочеться обійняти всю Україну й захистити її від усього лиха.

«Навколо стає все менше людей. Тих людей, кого знав і цінував. Як би я не хотів, щоб ти бачила, як зникають найважливіші для тебе люди. Щоб ти бачила, як колись зникну я».

«Війна, доню — це самотність. Самотність, яка випалює і спустошує. Самотність тих, хто втратив близьких, самотність тих, хто лишився без дому, самотність тих, хто поїхав з країни, і самотність тих, хто цю країну боронить».

«Наше з тобою місто руйнують. Так, наче величезний монстр відгризає щодня по шматку, лишаючи на ньому шрами, які надзвичайно болять. Зараз Київ немов маленька жива тваринка, якій боляче. Він хоче скрутитися калачиком і заховатися, більше не бачити цих ран на своїх зруйнованих вулицях, розтрощених дерев у парках, але йому не дають. Тут днем за днем усе більше смутку, усе більше шрамів на тілі нашого з тобою міста».