Перш ніж поділитися читацькими враженнями, хочу розповісти про біографію авторки — жінки, чий життєвий досвід викликав у мене глибоку повагу та захоплення.

Уляна Біланюк — українська письменниця, військова психологиня, мама двох доньок. Народилася на Тернопільщині. Здобула освіту філолога та психолога.

З 2023 року стала на захист країни, обравши шлях військового психолога, але творчість не покинула, адже саме література є її точкою опори та ресурсом. Пише психологічну прозу для дорослих та підлітків.

Життєве кредо авторки: «Навіть рани можуть стати місцем, де проростає життя».

Можливо, саме тому її книга «Мене звати Мрія» так обережно говорить про таємниці людської душі, про те, як легко втратити зв’язок із собою, коли постійно чуєш чужі оцінки, і як важливо попри все чути себе.

Софія — головна героїня книги та талановита художниця. Її мрії з дитинства нерозривно пов’язані з малюванням. Проте знецінення з боку батька та насмішки одноклас-ників змусили її сумніватися у своїх здібностях і втратити відчуття власної цінності. Останнім часом її життя стало нагадувати існування в чорно-білому сні, позбавленому кольорових фарб.

Це дуже влучне зображення емоційного стану героїні. Бо коли людина перестає вірити у власні сили, світ навколо теж ніби втрачає барви. Те, що колись приносило радість, перестає вабити, а така бажана з дитинства мрія, починає здаватися чимось недосяжним.

Одного дня в кімнаті дівчини з’являється незвичайна істота — примара на ім’я Мрія. Її поява приголомшує Софію та ставить перед непростим вибором: допомогти
новій знайомій чи залишити все
як є? Адже для того, щоб врятувати Мрію, дівчині потрібно наважитися бути собою. Інакше вона назавжди зникне, а сама Софія так і залиши-ться непомітною для всіх.

Мені сподобалося, що роль Мрії у житті Софії — не лише фантастичний елемент, що зацікавлює читача. Вона ніби матеріалізує те, що Софія давно намагається не помічати в собі — яскраву зовнішність, свої бажання
та успіхи, прагнення малювати
й бути собою.

У школі єдиною розрадою для Софії стає спілкування з Данилом — однокласником, із яким вона може бути щирою. Чи наважиться дівчина довіритися йому? І найважливіше — чи зможе знову повірити у власні сили та повернутися до улюбленого малювання?

Кілька днів тому я читала цю книгу — втомлена й, відверто кажучи, у доволі похмурому настрої. Взялася
за читання, щойно з’явилася вільна хвилина, без очікувань і спроб передбачити розвиток сюжету. Та зовсім несподівано ця історія подарувала мені натхнення. Тепле, лагідне, турботливе. Те, що огортає й зігріває зсередини.

Якщо дозволити собі порівняти текст із вишуканою стравою, то цю книгу
я справді смакувала, насолоджуюсь кожною сторінкою. Образність, мелодійність і надзвичайна краса мови пані Уляни зачаровують, перетворюючи читання на особливе естетичне задоволення.

Мене вражає те, як авторка описала Данила, його характер, вразливість, сумніви й хвилювання. За його вчинками та словами поступово відкриваються справжні почуття, наміри й те, про що він не завжди здатен сказати вголос. Авторці вдалося дуже тонко показати те, що залишається за межами видимого
— внутрішню боротьбу героя, його страхи, надії та бажання бути зрозумілим.

«Данило не мовчав - він економив слова. Йому здавалося, якщо почне говорити, то скаже, щось не те, не вчасно, не корисне. А бути корисним він умів краще, ніж бути живим. У цьому була його перевага й слабке місце водночас».

Головна героїня мені теж дуже сподобалася. У її історії — багато того, що може відгукнутися підліткам: відсутність друзів, страх не відповідати чужим очікуванням, потреба бути побаченою та почутою. Та найцінніше — її розмірене повернення до себе, до власного голосу й тієї мрії, яку вона ледь не дозволила собі втратити.

На мою думку, підліткова проза по-справжньому вирізняється глибиною тоді, коли персонажів не ділять на «правильних» і «неправильних», а показують їх живими, суперечли-вими, реальними. І Софія, і Данило
— не ідеальні. Кожен із них по-своєму помиляється, сумнівається, не завжди знає, як правильно вчинити чи що сказати, як і притаманно п'ятнадця-тирічним підліткам. Але саме тому
їм легко вірити.

Мені імпонує те, що Софія не прокидається одного ранку іншою людиною. Її повернення до себе відбувається крок за кроком — через роздуми, маленькі рішення, довіру
та підтримку. І я тішилася, коли поруч з нею нарешті з’явився друг, поряд з яким їй не потрібно було вдавати когось іншого.

Цитати, які зберегла у своїх нотатках:

«Щоб тебе побачили інші, навчися бачити сама себе».

«Боячись зрадити когось, не відповідати чиїмось уявленням, ми часто зраджуємо собі і своїм мріям».

«— Іноді треба бути власним героєм, — додала Софія, — бо ніхто інший не врятує тебе від себе».

«— Я не обіцяю, що буде легко, — сказав хлопець. — Не обіцяю, що завжди знатиму, що робити. Але обіцяю одне: я не буду зменшувати себе, щоб ти не боялася йти. І не буду тягнути тебе назад, щоб не боятися самому».

Тепер ця книга безперечно серед моїх улюблених у підлітковій літературі. Це саме та історія, яку хочеться не просто прочитати, а неодмінно радити іншим.

Тож щиро раджу звернути на неї увагу і підліткам, і, особливо, дорослим. Як нагадування про те, наскільки важливими для дітей можуть бути їхня увага, обійми, прийняття та вчасно сказані слова, які допоможуть їм зрозуміти, що їх люблять такими, якими вони є.