Є дитячі книжки, які розповідають дитині про світ. А є ті, що якимось дивним чином розповідають про те, що відбувається всередині самої дитини, хоча на сторінках немає жодного слова «тривога», «прив’язаність», «безпорадність» чи «дорослішання». «Летючий лицар, або Пригоди в країні Лей» Юлії Перегуди я читала саме так.

Як лікарка-психіатриня і психотерапевтка я досить швидко перестала бачити в країні Лей просто фантазійний світ. Мені захотілося дивитися на неї як на метафору внутрішнього простору дитини, куди психіка відходить, коли реальність стає надто великою, складною або такою, на яку неможливо вплинути.

І тоді зовсім інакше прочитується навіть початок.

Тимко опиняється в країні Лей з-під своєї зеленої ковдри. З найбезпечнішого, найтілеснішого дитячого прихистку: ліжка, дому, накривання, тепла. І вже там зустрічає цілий світ істот, кожна з яких ніби представляє різні способи бути поруч із життям: боятися, ризикувати, опікуватися, ревнувати, довіряти, помилятися, рятувати, сердитися, прив’язуватися.

Мені дуже подобається, що Тимко не приходить у цей світ готовим героєм. Його героїчність народжується поступово. А це принципова психологічна різниця.

Дитина не стає стійкою тому, що одного дня перестає боятися. Психічна стійкість формується через сотні маленьких досвідів: «мені було страшно, але я витримав», «я не знав, що робити, але знайшов когось», «я помилився, але світ не закінчився», «я не зміг урятувати все сам, але це не означає, що я безсилий». Саме такими досвідами наповнені пригоди Тимка.

І ще тут є дуже важлива тема всемогутності. У маленької дитини світ певний час влаштований майже магічно: якщо сильно захотіти, мама прийде; якщо заплакати, хтось забере біль; якщо бути достатньо хорошим, можливо, нічого поганого не станеться. Дорослішання неминуче руйнує цю конструкцію. Дитина поступово дізнається страшнувату правду: мама може захворіти. Дорослі не можуть контролювати все. Хороші люди теж потрапляють у біду. А любов до когось не означає, що ти здатен захистити його від усього.

У другій частині книжки ця тема раптом виходить із фантазійного світу просто в Тимків дім: мама хворіє, потрапляє до лікарні, хлопчик бачить тривогу батька і вперше стикається з тією безпорадністю, яку дитині особливо важко витримувати.

І тут країна Лей набуває для мене ще одного сенсу. Бо фантазія для дитини — це не втеча від реальності в примітивному значенні цього слова. Це один із найдавніших психічних механізмів опрацювання того, що поки неможливо вмістити словами. У грі дитина перемагає чудовисько, коли в житті не може перемогти хворобу. Рятує королеву, коли не може гарантувати одужання мами. Летить туди, куди в реальному світі дістатися неможливо. Стає тим, хто діє, у ситуації, де насправді дуже залежить від дорослих.

Тому для мене пошук порятунку для Королеви Мерієль і переживання Тимка за власну маму психологічно починають римуватися між собою. Я не стверджувала б, що авторка навмисно закладала саме таке трактування. Але як психотерапевтка я не можу його не побачити.
Особливо промовистою стає тема ліків для Королеви. Тимко буквально вирушає туди, де можна щось зробити з хворобою, знайти засіб, повернути здоров’я. Це майже здійснення дитячої фантазії про контроль: якби існувало місце, куди можна піти й принести звідти щось таке, після чого близька людина неодмінно одужає.

Але книжка не залишається лише в цій всемогутній фантазії. Тимко постійно потребує інших. Йому потрібні друзі. Потрібні дорослі. Потрібен провідник. Потрібна допомога. Інколи хтось сильніший, інколи розумніший, інколи просто той, хто не залишить самого. І це одна з найздоровіших речей цієї історії: геройство тут не дорівнює самодостатності.

Мені взагалі здається, що одна з центральних тем книжки — перехід від «я маю впоратися» до «ми можемо впоратися разом». І для дитячої психіки це величезна робота. Бо справжня автономія народжується не там, де дитина більше нікого не потребує. Вона народжується тоді, коли дитина вже може відійти достатньо далеко, але всередині зберігає досвід: є хтось, до кого можна повернутися. Саме тому тут для мене важлива й сама структура подорожей Тимка. Він іде. Повертається. Знову йде. Знову повертається.

Дім не зникає від того, що з’являється країна Лей. І країна Лей не зникає від того, що потрібно повернутися додому. Це майже ідеальна метафора здорової сепарації: щоб піти у світ, дитині не потрібно перестати належати дому.

Є тут і ще одна дуже тонка річ — моральна неоднозначність персонажів. Тимко зустрічає тих, хто дратує, лякає, поводиться неідеально, приховує щось, помиляється. Дружба теж не подана стерильною територією, де всі завжди добрі й правильно домовляються. У ній є образи, непорозуміння, ризик, примирення, необхідність знову довіритися.

Це важливо, бо дитяча психіка спочатку тяжіє до розщеплення: хороший або поганий, друг або ворог, люблю або серджуся. Дорослішання поступово вчить значно складнішого: можна сердитися на того, кого любиш. Хороша людина може зробити щось погане. Хтось може розчарувати й не перестати бути близьким. І книжки можуть допомагати витримувати цю складність набагато делікатніше, ніж будь-яка «виховна бесіда». Навіть Бімба, який на перший погляд просто додає історії гумору й тепла, для мене важливий. Бо поруч із тривогою в книжці постійно живе смішне. І це теж дуже людський спосіб виживання. Психіка не може безперервно перебувати в страху. Їй потрібні маленькі виходи назад у гру, дурощі, сміх, тілесну радість. Саме тому діти можуть щиро сміятися в день, коли вдома відбувається щось важке. Це не байдужість. Це їхній спосіб регуляції.

Наприкінці є образ, який мене зачепив чи не найбільше. Після всіх пригод Тимко повертається у звичайний світ. Мама після лікування поступово одужує. А одного ранку він помічає, що замість теплої зеленої ковдри мама поклала йому легку літню білу. Надходить літо. На поверхні — звичайна сезонна деталь. Психологічно для мене — неймовірно точний образ. Та сама дитина. Те саме ліжко. Та сама мама. Але ковдра вже інша.

Після важливого досвіду ми ніколи не повертаємося точно туди, звідки вийшли.

Тимко повертається додому, але вже не зовсім тим хлопчиком, який колись заліз під зелену ковдру. Він знає більше про небезпеку. Про дружбу. Про хворобу. Про власний страх. Про те, що мама не безсмертна. Про те, що він сам не всемогутній. І водночас — про те, що навіть після дуже страшних переживань може настати літо.

Мабуть, саме тому я б радила цю книжку не просто купити дитині. Я б радила читати її разом. Не для того, щоб після кожного розділу влаштовувати дитині психотерапевтичний допит. Навпаки. Просто іноді зупинитися. Посміятися разом із нею. Запитати: «А ти кому тут найбільше довіряєш?» Або: «Як думаєш, Тимкові зараз страшно?» І послухати.

Бо дитина дуже часто говорить про себе, коли нібито говорить про книжкового героя. І, можливо, найбільша цінність «Летючого лицаря» для мене саме в цьому.

Юлія Перегуда написала пригодницьку історію про хлопчика, летючих кошенят, дивних істот, Королеву Мерієль і країну Лей. У книзі 23 розділи, і за цей час фантазійний світ встигає стати напрочуд живим і населеним. А я, дочитавши її, залишилася з думкою про зовсім інше. Про те, що дорослішання — це не момент, коли дитина нарешті перестає боятися чудовиськ. Це момент, коли вона потроху дізнається, що деякі страшні речі існують насправді — хвороби, втрати, безсилля, розлуки, невідомість, — але поруч із ними існують любов, прив’язаність, дружба, уява і здатність шукати допомогу.

І одного дня дитина знову прокидається у своєму ліжку. Тільки ковдра вже інша.